Наш край у другій половині XIX ст.

Урок

Тема: Наш край у другій половині XIX ст.

Мета: ознайомити учнів з історією рідного краю в першій половині XIX ст. показавши її в контексті долі українських земель у складі Російської імперії; формувати вмін­ня і навички, здобувати історичні знання з наукової літера­тури, шкільних, краєзнавчих музеїв, музеїв райцентрів та обласних центрів; виховувати любов до історії рідного краю, шанобливе ставлення до пам'яток архітектури.

Обладнання: експонати шкільного краєзнавчого музею, виставка ху­дожньої та наукової літератури з історії рідного краю.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Структура уроку

1.    Організаційний етап
2.    Актуалізація опорних знань і вмінь учнів
3.  Вивчення нового матеріалу

        1. Селянська реформа 1861 р. у нашому краї.

        2. Сільське господарство.

        3. Промисловість і промисли.

        4. Польське повстання 1863-1864 рр.

5. Народники у краю.

6. Освіта та культура.

4.  Закріплення нових знань і вмінь учнів
5.    Підсумок уроку
6.    Домашнє завдання

Хід уроку

І. Організаційний етап

        ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Селянська реформа 1861 р. у нашому краї.

Кріпосницький гніт у краї був нестерпним і важким. Селяни села Чаньків, що на Дунаєвеччині, у своїй скарзі на ім'я київського генерал-губернатора в 1857 році писали, що на «інвентарні правила, управитель уваги не звертає. Заставляє працювати по 5-6 днів на тиждень, відробляти панщину навіть за померлих і хворих. Хлопці 19-20 років та дівчата 17-18 років відпрацьовували два дні за один. Експлуатувалась навіть дитяча праця. На Благовіщеня за наказом управителя Антона. Андрусевича було зібрано чаньківських дітей збирати пирій. Майже тиждень їх тримали на роботі, на ніч зачиняли до курника, де діти утримувалися ні ївши, ні пивши. Під час жнив кріпаків змушували по драбині виносити на моло­тарку по 5 – 6 снопів. Непокірних жорстоко карали. Семена  Олійника прикажчик забив у колодки, п'ять днів утримував на хлібі і воді. Той захворів і помер. Після чергової екзекуції, збожеволів син Михайла Мазура. Вагітну дружину Федора Ликова примусили носити солому на скирту. Вона зірвалася, покалічилася, й померла, а сім'ю примусили за неї «відробляти панщину». У таких умовах наростав опір селянства кріпосницькій системі. Селяни не виходили на панщину, не корилися поміщикам.

Перед загрозою всеосяжної селянської війни 1861 року Олександр II підписав Маніфест і «Місцеве положення» про скасування кріпосного права. Проте реформа виявилася грабіжницькою і несправедливою для селян краю. Вони отримували 681 тис. дес. землі, що становило 38% від загальної кількості. У володінні поміщиків залишалося 1 млн. 119 тис. дес. (62%). За десятину садибної землі селяни повинні були внести 85 руб., а за десятину польової – 55 руб. Якщо врахувати, що селяни протягом 49 років повинні були сплатити 3% викупної суми, то вартість десятини землі дорівнювала 199 руб. 92 коп., а польової для селян Ушицького, Кам'янець-Подільського, Летичівського, Проскурівського повітів – 129 руб. 36 коп., Старокостянтинівського, Ізяславського повітів – 120 руб. Отже, селяни мали заплатити викуп, який у 2-3 рази перевищував продажну вартість землі.

Про зменшення селянського землеволодіння свідчать такі факти: розмір надільної землі серед подільських селян на одну душу в дореформений період складав 5,5 десятини, у 1863 році – 2,2, у 1880 – 1,8. у 1900 – 1,2. Загалом упродовж другої половини XIX ст. на кожний двір припадало в середньому 3.6 десятини землі. Такі мізерні наділи не могли прогодувати селянські родини. За даними губернського статистичного комітету, до харчової норми не вистачало 4,4 пуда хліба на душу. За влучним висловом Володимира Гериновича, тут було помітним «антропологічне нидіння населення». За землезабезпеченням Подільська губернія посідала останнє місце в Російській імперії.

Селянська реформа залишила в подільських і волинських селах цілу низку феодальних пережитків: черезсмужжя, відробітки, різного роду повинності. Вищезазначене дозволяє зробити висновок про половинчастість, непослі­довність реформи 1861 року у краї.

2. Сільське господарство.

Як вже зазначалося, розроблена в петербурзьких кабінетах аграрна реформа закріпила вражаючу диспро­порцію у розподілі земельних угідь. Подільським селянам, які становили наприкінці XIX ст. 9/10 населення губернії, належало менше половини земельного фонду. До кінця XIX ст. переважна більшість селянських господарств – 78.6 % були безземельними або малоземельними, 19,8% - серед­няцькими, маючи на двір від 5 до 10 десятин землі, і лише 1,6 – вважалися заможними, володіючи 10 і більше десятинами землі. Такі господарства спеціалізувалися переважно на вирощуванні зернових та цукрового буряка, виробляли значну частку товарної продукції, пере­роджуючись у господарства фермерського типу. Саме в них прадідівський реманент поступався місцем машинам та удосконаленим знаряддям рільництва (плугу Сакка, кінним молотаркам. залізним боронам, косаркам, сівалкам), трипільна система обробітку землі – багатопільній, запроваджувались сівозміни травосіяння, штучно підвищувалась якість родючих подільських чорноземів. Все ж і головними товаровиробниками сільськогосподарської продукції у краї залишалися поміщицькі господарства. Ставши па шлях капіталістичного розвитку, поміщики перебудо­вували свої господарства на ринкових засадах і принципах. Прикладом такої діяльності є заснування поміщиком  Олександром Шмітом промислового саду в селі Осламово Ушицького повіту (нині Віньковецького району). Багато поміщиків застосовували новітні сільськогосподарські ма­шини і знаряддя, заводили продуктивну худобу. Лише незначна частка поміщиків продавала або здавала в оренду землю підприємливим селянам. Отже, перемога селянських фермерських господарств над поміщицькими у краї була досить віддаленою перспективою.

3. Промисловість і промисли.

У містах та містечках все більшої ваги набувало фабрично-заводське виробництво. Скажімо, якщо у 1862 році нараховувалося 657 промислових підприємств, то у 1881 р. – 740, у 1895 р. – 1054.

Промисловість краю базувалася в основному на переробці продукції сільського господарства. Саме ці галузі виробляли 98.6% продукції від загального промислового виробітку. Тут було зайнято 98,4% робітників. Найбільш помітне місце у фабрично-заводському виробництві посідало цукроваріння. У 1895 році в Подільській губернії діяло 52 цукрових заводи. Друге місце було за борошномельною промисловістю. У другій половині XIX ст. кількість млинів зросла з 2693 до 3595. Третьою важливою галуззю було ґуральництво. Проте із запровадженням державної монополії на продаж спиртних напоїв у 1896 р. кількість ґуралень скоротилася з 215 у 1867 р. до 79 у 1897 р. Саме у цей час починає розвиватись пивоваріння на промисловій основі. Від кустарних і примітивних броварень здійснювався перехід до виготов­лення пива у заводських умовах. У 1888 р. заводчик Вацлав Дівішик заснував у Зінькові (нині Віньковецького району) медо-пивоварний завод. У 1901 році такий завод збудовано в Проскурові. З'являються у цей час машинобудівні заводи і майстерні, зокрема в Дунаївцях. Городку. Проскурові. Розпочинається виготовлення віялок, соломорізок, привід­них пасів тощо. Подальшого розвитку отримала суконна промисловість (Дунаївці), папероробна (Понінка). У 1879 р. почала діяти фабрика з виробництва паперу в Понінці спо­руджена на кошти купців Грюнфельда і Хрякова. У 1889 р. Славутський фабрикант Моісей Шапіро заснував у Полонному фабрику «Фарфор і фаяс».

Пореформений період відзначався збільшенням кількості кустарів і ремісників. Ткацьке, кушнірське, шевське, столярне, ковальські ремесла були поширені в усіх повітах краю. Специфічною рисою було те, що фабрично-заводська промисловість не загальмувала розвиток домашніх промис­лів. Навпаки, останні розвивались досить бурхливо у зв'язку з безробіттям і зростанням попиту на ремісничі вироби на внутрішньому ринку.

Таким чином, процес капіталістичної трансформації господарства краю здійснювався неоднозначно. Розвитку ринкових відносин заважали феодальні пережитки, з іншого боку, в цей час з'являється цілий ряд прогресивних новацій, які сприяли економічному піднесенню регіону.

         4. Польське повстання 1863-1864 рр.

Як відомо, після поразки повстання 1830-1831 рр. царизм завдав відчутного удару польському населенню. Незважаючи на це, поляки у краї продовжували відігравати помітну роль. Панівний клас в основному складався з осіб польської національності. Поміщики-поляки складали 89% землевласників краю. їм належав 435261 кріпак.

26 серпня 1856 року цар Олександр II видав Маніфест, в якому оголошувалась амністія деяким політичним злочинцям, у тому числі й учасникам польського повстання 1830 – 1931 рр. Цей політичний крок імператора був використаний польським населенням краю як засіб для підготовки нового повстання. В 1858 році дворяни польського походження отримали дозвіл на збір коштів «для політичних злочинців, що повертаються по всемилостивійшому прощенню із Сибіру на Батьківщину». У кожному повіті було утворено спеціальні представництва для збору пожертв. У такий спосіб налагоджувалися зв'язки органі­заторів повстання з населенням краю, поліпшувалась матеріальна база повстанців. Польська молодь почала демонстративно носити національні костюми. Набули попу­лярності персні із зображенням польського орла на черво­ному полі з написом: "Хай живе Польща".

У 1862 році подільські поляки, зібравшись у Кам'янці, звернулись до Олександра II з проханням, в якому говорилось, що вони продовжують залишатися вірними польській ідеї і бажають возз'єднання Поділля з Польщею. Головну причину важкого стану краю вони вбачали у розриві зв'язків з Царством Польським і запевняли, що перебування Поділля у складі Російської імперії зумовить його повний занепад. Ось чому початок збройного повстання у січні 1863 року у Варшаві не міг не знайти відгуку у нашому краї. Проте на терені сучасної Хмельниччини повстання охопило лише її північну частину. Зокрема, 25 квітня 1863 року кінний загін під проводом Едмунда Ружицького вирушив із Житомира на Любар. Звідси він здійснив похід на ІІолонне і захопив містечко. Тут повстанці, кількість яких зросла до 2 тис. осіб, ліквідували місцеві органи влади, царську символіку. Проти них було кинуто регулярні сійська. В ніч з 4 на 5 травня відбувся бій між повстанцями і царськими військами біля села Миропіль під Полонним. І втративши 211 осіб, Ружицький відступив до Полонного і звідси розпочав рейд територією Волинської і Подільської губерній. Переконавшись у відсутності підтримки з боку місцевого населення, а то і його ворожості, Ружицький з боями вивів свій загін до австрійського кордону і 16 травня перейшов у Західну Україну, де був роззброєний.

Після поразки повстання утиски і переслідування по­ляків набувають особливо жорстокого характеру. За словами ксьондза Островського, «у поляків відбирають усе, окрім домовини». Внаслідок здійснення політики деполонізації краю тисячі етнічних поляків було позбавлено можливості користуватися надбаннями національної освіти та культури. Русифікація краю завдала смертельного удару польській меншині, перетворивши її у переслідувану царизмом верству суспільства.

5. Народники у краю.

1868 р. у Кам'янці-Подільському вчитель словесності чоловічої гімназії Олександр Романько-Романовський разом зі своїми вихованцями Іваном Мокрієвичем і Григорієм Мачтетом заснували народницьку організацію «Подільську комуну», яка з 1870 р. мала свої осередки у селах Кам'янецького, Ушицького, Проскурівського повітів.

У 1879 р. у Кам'янці виникла Подільська вільна друкар­ня, яка випустила ряд листівок антиурядового характеру.

У 1881 р. учні Подільської духовної семінарії Григорій Львович, Володимир Старинкевич створили таємний гурток, на базі якого виникла народницька організація «Подільська дружина». З нею співпрацював Михайло Коцюбинський, який у 1882 р. проживав у Кам'янці-Подільському. Жан­дармам вдалося напасти на слід цієї організації. 13 березня 1882 р. розпочалися арешти її членів, які припинили діяльність організації.

6. Освіта та культура.

Розвиток освіти у краї – процес неоднозначний і багатогранний. З 60-х років почалося піднесення церковно­парафіяльних шкіл. Сприяло цьому скасування кріпосного права, піднесення освітнього і матеріального рівня право­славного духовенства, а також подвижницька діяльність подільського архієрея Леонтія. В усіх парафіяльних школах вивчався Закон Божий, російське і давньослов'янське пись­мо, абетка, арифметика, церковний спів.

У 70-х роках розпочинається перетворення церковно­парафіяльних шкіл в одно- та двокласні народні училища, які починають отримувати допомогу з боку держави. На їх утримання з казни відпускалося 3 тисячі рублів, але не більше 296 руб. на училище. Тут викладалась історія, географія, практична геометрія, малювання, креслення. Якщо в 1869 раці на Поділлі було 51 народне училище, то 1887 р. їх кількість склала 12 міських і 3 сільських двокласних училищ та 7 міських і 232 сільських однокласних. У середині 90-х років кількість народних училищ сягнула 283. У них навчалось 23003 учні.

У першій половині XIX ст. жіночих середніх навчальних державних закладів у краї не було. Вони створювались приватним шляхом. Лише 5 березня 1867 року відбулося відкриття Маріїнської жіночі гімназії у Кам'янці-Подільському.

Окремо розвивалася освіта євреїв, яких на території Подільської губернії проживало у 1897 році 369306 осіб (12%  загальної кількості населення). Для піднесення рівня освіти єврейського люду діяло 15 чоловічих та 8 жіночих училищ. Крім того, євреям дозволялось мати початкові школи: Талмуд-Тори, хедери. Закладів такого типу на Поділлі нараховувалося 803. Завдяки такій мережі шкіл майже все єв­рейське населення краю було пись­менним.

Загалом, питома вага освічених людей наприкінці XIX ст. була мізерною. У 1897 році освіченими були лише 468764 особи, або 15,2°/. від усіх жителів краю. З них 450 099 (96,02%) мали початкову освіту. Лише троє з кожних ста освічених осіб у краї були випускниками середніх шкіл.

У цей час виникає і розвивається потужний краєзнавчий рух. Його осередком став створений у 1865 році єпар­хіальний історико-статистичний комітет у Кам'янці-Подільському. Завідуючим справами цього комітету став Яворівськшї. На засіданні, яке відбулося 29 жовтня 1889 року, він запропонував заснувати церковне Давньосховище – музей старожитностей. Перше засідання історико-статистичного комітету, на якому було затверджено правила Давньосховища й обрано завідуючого (В. І. Якубовича) та секретаря (Ю. Й. Сіцінського), відбулося 30 січня 1890 року. Саме цей день вважається датою заснування музею у Кам'янці-Подільському. Він складався з бібліотеки, у фондах якої були книги, що стосувалися історії Поділля, архіву, а також відділу стародруків, гравюр, літографій, кераміки, живопису.

Значний вклад у розвиток краєзнавства зробили Ю. Й. Сіцінський, Й. Й. Роллс, М. Я. Орловський, М. В. Сімашкевич, П. М. Батюшков, В. К. Гульдман. М. І. Теодорович.

Певного розвитку набула охорона здоров'я. У 1862 році у Кам'янці-Подільському було відкрито першу на Право­бережній Україні земську лікарню на 300 ліжок. Цю лікарню відвідав М. І. Пирогов. У 1880 році лікар Е. Фаренгольц заснував у лікарні хірургічне відділення на 30 ліжок. Проте рівень медицини у краї був надто низький. У 90-х роках в Подільській губернії працювало всього 60 лікарів з вищою освітою.

Розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Серед народних ремесел виділялося гончарство. Найбільшими його центрами був Смотрич Кам'янецького та Адамївка Летичівського повітів. Килимарство отримало розвиток в Ушицькому, Кам'янецькому, Летичівському та Проскурівському повітах, ткацтво та вишивка – в Старокостянтинівському повіті.

ІV.Закріплення нових знань і вмінь учнів

Цей етап уроку можна присвятити обміну враженнями від почуто­го на уроці. Учні по черзі діляться своїми враженнями, починаючи свою розповідь словами: «мене вразило...»; «я вперше дізнався...» тощо.

V. Підсумок уроку

Під час уроку учні ознайомилися з історією рідного краю в другій половині XIX ст.  у складі Російської імперії. Вивчили: селянську реформа 1861 р. у нашому краї; розвиток промисловості, промислів, сільського господарства; значення польського повстання 1863 – 1864 рр.  розвиток освіти та культури та діяльність народників у краю.

VІ. Домашнє завдання

Напишіть стислий історичний нарис про свій населений пункт у другій половині  XIX ст.