Наш край у другій половині XVIII − першій половині XIX ст.

Урок 

Тема: Наш край у другій половині XVIII − першій половині XIX ст.

Мета: ознайомити учнів з історією рідного краю в першій половині XIX ст. показавши її в контексті долі українських земель у складі Російської імперії; формувати вмін­ня і навички, здобувати історичні знання з наукової літера­тури, шкільних, краєзнавчих музеїв, музеїв райцентрів та обласних центрів; виховувати любов до історії рідного краю, шанобливе ставлення до пам'яток архітектури.

Обладнання: експонати шкільного краєзнавчого музею, виставка ху­дожньої та наукової літератури з історії рідного краю.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Структура уроку

1.    Організаційний етап
2.    Актуалізація опорних знань і вмінь учнів
3.   Вивчення нового матеріалу

    1. Приєднання краю до Російської імперії.

    2. У складі Царської Росії.

    3. «Миньковецька держава».

    4. Декабристи.

    5. Економічний розвиток.

    6. Соціальне розбійництво. Устим Кармелюк.

    7. Польське повстання.

    8. Посилення політики русифікації.

    9. Росіяни у краї.

    10. Т. Г. Шевченко і наш край.

    11.Культура краю.

4.   Закріплення нових знань і вмінь учнів
5.   Підсумок уроку
6.   Домашнє завдання

Хід уроку

І. Організаційний етап

        ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Приєднання краю до Російської імперії.

У ніч 7 на 8 травня 1792 року війська царської Росії увійшли в межі Речі Посполитої. Населення Правобережної України з надією чекало російські війська. Місцеві чиновники повідомляли у Варшаву, що селяни і міщани зустрічають росіян як своїх визволителів і друзів. Селяни приховували від польської адміністрації хліб, робочу худобу, щоб передати їх російським військам. Прихильне ставлення народних мас виявилося в тому, що жителі краю часто виступали провідниками загонів російської армії. Допомога місцевого населення сприятливо позначилася на успіху військових операцій. Зі вступом російських військ на території краю пожвавилась соціальна боротьба народних мас. Ожили чутки, нібито російські війська допомагають знищувати магна­тів і шляхту. Місцеві поміщи­ки скаржилися, що «хлопи го­тові, піднятися, схизма погро­жує оволодіти краєм». В окре­мих районах Волині та Поділля зменшилась кількість феодаль­них власників, шляхта залиша­ла маєтки і виїжджала за межі держави. Як повідомляв у червні 1792 року комендант Кам'янецької фортеці, «немож­ливо було знайти жодного поміщика... бояться вони мужиків, які стали дуже зухвалими». У середині травня російські війська в основному зайняли територію краю. У Полонне, де перебував штаб російської армії, прибув командуючий військами в Україні та Литві генерал Кречетников. Він зажадав від польської адміністрації присягнути на вірність Росії. Становище ускладнювалося тим, що гарнізон Кам’янця-Подільського відмовлявся її скласти. За дорученням імператриці Катерини II генерал Кречетников наприкінці березня 1793 року направив до Кам'янця генерала Дерфельда. Завданням останнього було взяти фортецю. При цьому, як наголошувала Катерина II, без застосування збройної сили, оскільки, «наслышанная о красотах оного» (тобто міста), вона не хотіла піддавати його руйнації артилерією. «Використовуйте різноманітні засоби  – інструктував лист від цариці, – підкуп, обіцянки чинів, нагород, маєтків та інше, лише б місто було наше, оскільки з його взяттям можна вважати нашу владу тут утвердженою». Комендант фортеці Антоній Злотницький недовго опирався російським військам. 2 червня він здав фортецю генералу Дерфельду без єдиного пострілу, хоча тут був численний гарнізон і 245 гармат. За таку послугу Злотницький одержав чин генерал-поручика російської армії, з рук імператриці золоту табакерку з алмазами, орден Олександра Невського та розкішний маєток. Повідомляючи Олександра Суворова про взяття Кам'янця, генерал Кречетников зазначав, що «ніде не втрачено і золотника пороху, все скінчилося з бажаною тишею і спокоєм».

На приєднаних землях запроваджується новий адмі­ністративно-територіальний поділ. Розпочинається склад­ний процес включення нашого краю в політичну, культурну, економічну систему Російської імперії.

2. У складі Царської Росії.

Після входження краю до складу Російської імперії наріжним фактором розвитку у першій половині XIX ст. стало його включення в орбіту загальноросійського економічного і суспільно-політичного життя. У краї цілеспрямовано реалізовувалося два самостійних курси, які, незважаючи на неспіввпадіння кінцевої мети, нещадно нищи­ли все українське. Перший пе­редбачав русифікацію корін­ного населення та руйнацію в його середовищі великої внут­рішньої різниці від росіян. Кон­кретними його виявами висту­пало цілеспрямоване запрова­дження російської мови в офі­ційному діловодстві, діяльності всіх державних органів. Росій­ської православної церкви, закладів освіти.

Другий напрямок був пов'язаний з активізацією поль­ського дворянства, яке мріяло про відновлення Польщі. Втративши Поділля і Волинь як складові Речі Посполитої, поляки не втратили кріпосницької влади над їх корінними жителями. За словами Михайла Грушевського, «сильна рука нового російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моці і певності, якої вони не мали за часів безсилої розколиханої держави Польської». Утвердивши свою владу в краї, росіяни не стали на захист корінного населення. Більше того, залишивши без змін існуючий соціально-економічний лад, вони всіляко стимулювали свавілля польських магнатів та шляхти. Вже до початку XIX ст. майже все українське селянство було перетворено на кріпаків.

3. «Миньковецька держава».

Завдяки поблажливості російських імператорів до польських панівних класів їх влада у краї інколи набувала необмежених і дивакуватих форм. Прикладом цього є заснування у 1794 – 1827 рр. графом Ігнацієм Мархоцьким «Миньковецької держави». До її складу входили села Миньківці, Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Крушківці, Отроків, Хапанівка, Притулія, Тимків, Побуйна, Побуянка, Старик, Сивороги, Сеферівка (ці поселення входять до Новоушицького та Дунаєвецького районів). Тут було встановлено прикордонні стовпи з написом «Кордон Миньковецької держави від Російської імперії», друкувалися власні гроші, стягувалися податки і збори на потреби т.зв. «держави». Власник цих земель граф Ігнацїй Мархоцький самопроголосив себе «патріархом Миньковецької держави». Досить цікавими були тутешні закони та правила. Щорічно всі прошарки дорослого населення вибирали певну кількість суддів, які називалися присяжними. Кожне село мало свій колегіальний суд. що розглядав справи як перша інстанція. Суд другої інстанції знаходився у Миньківцях. Всі справи особисто вирішував граф Мархоцький. На одній із них збереглася його резо­люція: «Вироки, що піддають будь-кого тілесному покаранню, представляти мені для затвердження. Вимагаю, щоб ганебне тілесне покарання замінювалося примусовими роботами».

Слід зауважити, що свої ж гуманні приписи сам же Мархоцький і порушував. Одного разу дізнавшись, що його дочка закохалася у юнака, якого «патріарх» вважав за становищем нижчим від себе, але той мріяв породичатися з графом, Мархоцький ув'язнив молодика і наказав всім миньковецьким дівчатам запастися лозинами, увійти у в'язницю, плюнути на «злочинця» і побити його. Оцінюючи свою законодавчу діяльність, Мархоцький заявляв: «Я дав своїм підданим не такі закони, які їм належало дати, а такі, виконати які вони спроможні».

Доказом адміністративних талантів миньковецького повелителя було те, що завдяки його турботам «держава» економічно процвітала. Тут з'явилася суконна, каретна, фабрики, цегельний, лакофарбовий заводи, олійня, шовковичний розплідник. Виготовлявся у Миньківцях власний папір, випалювалося вапно. У Миньковецькій друкарні було видрукувано "Іліаду" Гомера, "Гамлет" Шекспіра польською мовою. Мархоцький потурбувався також, щоб у містечку не обмірювали й не обважували у крамницях. Для цього розпорядився спорудити на міському майдані спеціальний будинок з баштою, де були встановлені точні ваги. Але найбільш важливою і серйозною справою Мархоцького було дарування своїм селянам волі. Сталося це 1 січня 1795 р. На велелюдному зібранні був схвалений і підписаний акт, в якому були такі слова: «Ми, жителі спадкоємних володінь графа Мархоцького, що знаходяться в Ушицькому повіті Подільської губернії, прийшли до такого висновку, що найвище благо, дароване творцем Всемо­гутнім, – це воля, що людина народилася вільною». Виходячи з цього, було встановлено «артикули», які замінювали панщину і запроваджували для селян чинш у розмірі 1 руб. 4 коп. за 1000 квадратних сажнів землі.

Оцінюючи свою діяльність, Ігнацій Мархоцький писав: «Я вирішив вдосконалювати в своїх володіннях земле­робство. З цією метою, а також для того, аби освічувати підданих доступною їхньому побуту наукою, я вирішив полегшити їм кріпосну залежність». Дивацтва Мархоцького серйозно непокоїли владу. Проте під час зустрічі Мархо­цького з імператором Олександром І у Кам’янці останній звелів дати дивакові спокій.

Впровадження автономії у Миньківцях в умовах само­державної Росії можна пояснити свідомою поступливістю російського уряду Олександра І польському дворянству з мстою сформувати громадську думку, начебто полякам живеться ліпше під скіпетром династії Романових.

4. Декабристи.

Чималий вплив на посилення вільнодумства у краї травили декабристи. Предтечею декабризму у нашому краю вважають офіцерську організацію «Залізні персні», створену героєм Бородіно Володимиром Раєвським 1816 році у Камя'нці-Подільському. Наступного року осередки цієї орга­нізації виникли у Ярмолинцях та Проскурові. Особливого декабристської організації «Товари­ство об'єднаних слов'ян». У 1823 р. виникли осередки цієї організації у Старокостянтинові, Проскурові, Волочиську. Активну участь у її роботі взяв уродженець Ружичної Павло Хомич Дунцов-Вигодовський (1804 – 1884 pp.). Він був єдиним серед декабристів вихідцем із селян. Щоб мати змогу навчатися і поступити на державну службу, йому довелося придбати прізвище польського дворянина Вигодовського. Під час служби в канцелярії волинського губернатора він познайомився з декабристами і вступив до «Товариства об'єднаних слов'ян». За участь у декабристському русі був засуджений до каторги і заслання у Сибір. До кінця життя зберіг вірність ідеалам декабризму. У 1854 р. за виявлені рукописи антиурядового змісту його вдруге засудили до покарання батогами і заслання у Сибір.

5. Економічний розвиток.

У першій половині XIX ст. наш край був аграрним. Понад 90% населення проживало у селах і займалося сільським господарством. Найбільшу кількість сільськогос­подарської продукції виробляли поміщицькі господарства, які володіли величезними земельними угіддями. 4027 поміщиків Подільської губернії мали 1730891 дес. землі.

У 40 – 50-ті роки бурхливо починає розвиватись цукрова промисловість. Першою цукроварнею, збудованою в краї, була Вишнівчицька (1814 p.), згодом з'явилися Городоцька (1839 p.), Красилівська (1842 p.), Шепетівська (1843 p.), Антонінська (1845 p.). У зв'язку з ростом цукрової промис­ловості в структурі землеробства цукровий буряк став однією з головних технічних культур.

Другою важливою галуззю було винокуріння. У середині XIX ст. на Поділлі діяло 878 ґуралень, які виробляли 404,4 тис. відер горілки на рік, що розподілялися по 4683 корчмах губернії та вивозилися за кордон. У 1845 році в селі Михля Ізяславського повіту було засновано паперову фабрику. У 50-х роках XIX ст. переоснащено папероробними машинами дві невеликі папірні у Славуті.

Зароджується і суконна промисловість. Перша на Хмельниччині суконна мануфактура виникла наприкінці XVIII ст. у містечку Миньківці Ушицького повіту. Проте подальший розвиток цієї галузі пов'язаний з діяльністю німецьких переселенців у Дунаївцях.

Найчисленнішою іноземною колонією у нашому краї була німецька у Дунаївцях. У середині XIX ст. тут про­живало понад 300 вихідців з Німеччини. Завдяки їхній діяльності Дунаївці перетворилися у центр суконної промисловості не лише краю, але й України. У 20 – 30-х роках XIX ст. німецькі переселенці заснували тут перші сукновальні. У 1860 р. у Дунаївцях діяло 42 суконні мануфактури, пересічно які нараховували 2 – 3 верстати. Як правило, вони випускали сукно трьох кольорів: чорного, сірого, інколи синього.

Крім суконних фабрик, німецькими підприємцями було засновано три підстригальні які займалися доведенням напівфабрикату сукна до потрібних кондицій.

Німецька колонія у Дунаївцях жила замкнутим життям. Для її мешканців було збудовано кірху, для дітей пересе­ленців – німецьку школу. Незважаючи на це, німецькі переселенці принесли у провінційне життя містечка Дунаївці дух німецького підприємництва, майстерності.

6. Соціальне розбійництво. Устим Кармелюк.

Найбільш яскравим виявом антикріпосницької боротьби па Поділлі і в цілому в Україні у 20 – 30-х роках XIX ст. було соціальне розбійництво на чолі з Устимом Кармалюком. Він пройшов тернистий, але разом із тим славний життєвий шлях. Родом Устим Кармалюк із села Головчинці Літинського повіту. У вісім­надцять років його забрали до панського двору. За не­слухняність і непокору у 1812 році віддали у солдати. Службу він відбував у Кам'янці-Подільському. Про­те на початку 1813 року зі своїм товаришем Данилом Хроном він тікає з війська і спалює ґуральню свого пана. Невдовзі втікачів ловлять. Військовий суд виносить жорстокий вирок – 500 уда­рів шпіцрутенами, а потім - Кримський штрафний батальйон. По дорозі у селі Панівці. що під Кам'янцем, Устим Кармалюк тікає з-під варти. Опинившись на волі, він згуртовує навколо себе сільську і містечкову бідноту, громить панські садиби.

Після нового арешту 1817 року суд виніс Кармалюкові смертний вирок, який був пізніше замінений 25 ударами батога і засланням на 10-річну каторгу. По дорозі в Сибір Кармалюк з Данилом Хроном, приспавши пильність варти, тікає з в'язниці у В'ятській губернії і знову повертається на Поділля і розпочинає свою діяльність. Царський уряд оголосив на Поділлі військовий стан. Під час облави Карма­люка було схоплено і доставлено у Кам'янець-Подільську фортецю, звідки він у 1823 році спробував утекти, однак був поранений вартовим і всю осінь просидів, закутий у казематі Папської башти.

Взимку 1824 року на кам'янецькому майдані його було покарано 101 ударом батога, тавровано розпеченим залізом і відправлено на довічну каторгу в Сибір. Проте влітку 1826 року Кармалюк знову втікає з Тобольська і знову зі своїм загоном наводить жах на подільське панство

 У 1827 році через зраду учасника загону Устима Кармалюка було схоплено, покарано 101 ударом батога і знову заслано на довічну каторгу. Проте уже в наступному році Кармалюк знову тікає з Сибіру і прибуває на Поділля. Для боротьби проти повстанців кріпосники створили так звану Галузинецьку комісію (перебувала в селі Галузинці Летичівського повіту). Вона розіслала описи прикмет Кармалюка: «Зросту великого, складу міцного, волосся русяве, обличчя кругле, розмовляє російською, польською і єврейською мовами...»

Панські посіпаки виказали схованку Кармалюка у Новій Синняві і схопили його. Та через два роки, розібравши стелю у своїй камері, Кармалюк тікає з в'язниці. Проте 10 жовтня 1835 року Устим Кармелюк був убитий пострілом шляхтича Рудковського у влаштованій засідці в селі Шляхові Коричинці. Тіло Кармалюкове кілька днів возили по селах, а потім його останки закопали у цвинтарному рові Летичівського кладовища.

Як підрахували історики, створені і керовані Кармелюком повстанські загони впродовж 1813 – 1835 pp. вчинили понад тисячу нападів на поміщиків, їх посіпак. У цьому русі взяли участь сотні селян, міщан, солдатів. Деякі істо­рики вважають Кармалюка ватажком карного розбійництва, заперечують антипоміщицький характер, очолюваного ним, повстанського руху.

7. Польське повстання.

У 20-ті роки на Поділлі та Волині виникає чимало таємних польських гуртків і товариств, які відстоювали ідею незалежності Польщі, зокрема «Патріотичне товариство» на Поділлі, «Спілка косарів» на Волині. Вибух повстання 17 листопада 1830 року у Варшаві за відновлення польської держави знайшов відгук і підтримку серед польського населення краю. 9 – 27 квітня 1831 року відбувся рейд корпусу генерала Юзефа Дверницького на Волинь. Проте він зазнав невдачі. Саме це підштовхнуло польське дворянство Поділля до повстання. Головні повстанські сили зібралися в селі Красносілка Гайсинського повіту. Їх очолив колишній учасник польського повстання 1794 року генерал Бенедикт Колишко. 7 травня він оголосив днем повстання поляків на Поділлі та Київщині, звернувшись до населення з відозвою боротися за незалежність Польщі. Проте 14 травня тритисячний загін повстанців зазнав поразки. Рештки повсталих змушені були відступити в Галичину, де були роззброєнні австрійськими властями. Головною причиною невдачі повстання стало те, що шляхта, яка відігравала в ньому керівну роль, не зуміла перетворити боротьбу з царизмом у всенародну війну.

8. Посилення політики русифікації.

Поразка повстання спричинила низку заходів, по­кликаних обмежити вплив поляків на суспільно-політичне життя краю. Основним об'єктом репресій стало польське дворянство. Спочатку російська адміністрація планувала пересилити поляків у Сибір і на Кавказ, проте, переко­навшись у неможливості цієї акції, вдалася до іншої такти­ки – декласації, тобто позбавлення шляхтичів їх станових прав і привілеїв. У польських поміщиків, причетних до повстання, було відібрано маєтки. Упродовж 1832 – 1850 рр. близько 350 тисяч безземельних шляхтичів Правобережної України, в тому числі Поділля і Волині, виключено з родословних книг і перетворено на селян. Поступово ця верства майже повністю розчинилася у місцевому селянському і міському середовищі. Крім того, було закрито католицькі монастирі, які підтримували повстання, зокрема домініканський чоловічий і жіночий монастирі у Кам'янці, а також у Смотричі, Летичеві, Солобківцях, Віньківцях, Дунаївцях, Городку.

Можна вважати, що саме з цього часу посилюється, з одного боку, деполонізація краю, тобто витіснення польської мови і культури, а з іншого – русифікація населення регіо­ну. За розпорядженням царського уряду було закрито польські школи, а на їх місці відкрито російські навчальні заклади. Прийнято чимало циркулярів, спрямованих на витіснення польської мови з діловодства. Упродовж 1839 року усі греко-католицькі парафії Поділля було приєднано до Російської православної церкви. Таким чином, поразка польського повстання спричинила посилення російського впливу у краї.

9. Росіяни у краї.

У другій половині XVIII ст. у наш край переселяються російські старообрядці, які тікали від релігійних пере­слідувань у себе на батьківщині. На Поділлі росіян-старообрядців називали «пилипонами». Саме вона дала назву двом селам – Пилипам Олександрівським, що на Віньковеччині, і Пилипам Хребтивським у Новоушицькому районі. Найбільш компактне проживання старообрядців спостерігалося у нинішньому Віньковецькому районі. Тут вони проживають у селах Петрашівка, Майдан-Олександрівський. Женишківці.

Проте масове переселення росіян у наш край розпочалося після входження Правобережної України до складу Ро­сійської імперії. Пов'язано це із виникненням тут царської адміністрації, на службу до якої приїжджало чимало російських чиновників. Царський уряд щедро роздавав подільські землі російським поміщикам, які оточували себе вихідцями з Росії. Збільшенню російського населення краю сприяла і регулярна армія, гарнізони якої розташовувалися в різних містах і містечках.

У XIX ст. кількість росіян значно збільшилась у тих галузях економіки, які вже мали певні традиції розвитку у Росії, зокрема в залізничному будівництві, машинобудуванні, текстильній, деревообробній промисловості. Російські переселенці на місці нового поселення по­трапляли в сприятливе культурне та мовне середовище. Завдяки цілеспрямованій політиці царського уряду на «обрусєніє» України влада при переселенні людей різних національностей до нашого краю надавала перевагу корін­ним росіянам.

10. Т. Г. Шевченко і наш край.

У першій половині, жовтня 1846 року Кам'янець відвідав Тарас Шевченко. За завданням Археографічної комісії він мав замалювати історичні та архітектурні пам'ятки краго. Крім того, комісія відрядила Т.Г.Шевченка на Поділля записувати народні перекази, оповідання, легенди, пісні й історичні відомості про визначні могили та урочища, зробити ескізи могил відомих діячів, скласти описи монументальних пам'яток і давніх споруд, зібрати старожитності, стародруки. У Кам'янці поет заприятелював з учителем чоловічої гімназії Петром Чуйкевичем – відомим збирачем народних пісень подільського краю. На згадку про перебування поета у Кам'янці-Подільському П.О.Чуйкевич записав у альбом Т. Г. Шевченка три народні пісні: «Зійшла зоря із вечора, да й не назорилась», «Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха». «Ой, Кармалюче, по світу ходити». Першу з них Шевченко використав у повістях «Близнецы», остання надихну­ла поета на твір «Варнак», де Шевченко щедро використову­вав народні пісні, перекази та легенди, почерпнуті ним під час подорожі по Поділлю і Во­лині. «Розкажи мені, друже мій. що-небудь про нашу пре­красну Волинь і Подолію», -звертається герой повісті «Вар­нак» до оповідача. Тут знахо­димо чимало волинських та подільських топонімів.

Після повернення з подорожі по Поділлю і Волині наприкінці жовтня 1846 року Тараса Шевченка було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського товариства.

11. Культура краю.

У перше десятиліття після приєднання Поділля і Волині до Росії у краї значного розвитку набула польська освіта, що виступала могутнім засобом полонізму. Зумовлювалося це тим, що поляки прагнули дати своїм дітям найкращу освіту і цим самим домогтися переваг перед росіянами в отримані високих та вигідних посад. Польські магнати і католицька церква на ці цілі виділяли великі кошти. Особливо щедро фінансувалися богословські навчальні заклади Кам'янця та інших міст, покликані насаджувати католицизм у середовищі української шляхетської верхівки. Крім єзуїтських шкіл у Кам'янці. Вінниці, базиліанських у Барі та Немирові, їх зусиллями було відкрито польські гімназії, повітові училища та парафіяльні школи при костьолах у Городку, Сатинові. Тарноруді. Ярмолинцях. Дунаївцях, Зінькові, Проскурові. Летичеві, Меджибожі. Як результат, у 1822 році в Подільській губернії нараховувалося понад 40 великих польських шкіл. Водночас певного пожвавлення набула освіта польських жінок. Головними виховними закладами стали жіночі римо-католицькі монастирі візиток, феліціанок. Тут молоді польки здобували освіту витриману в дусі польського патріотизму. У цих навчальних закладах панував дух польської винятковості та зневаги до російської культури. Російська мова вважалася грубою, варварською, такою, що заслуговувала лише на презирство. Після поразки повстання 1830 – 1831 рр. польський католицький вплив на культурно-освітнє життя краю почав різко зменшуватись. У січні 1833 року в Кам'янці було відкрито першу російську чоловічу гімназію. її директором став Федір Телєшев, вихованець Казанської гімназії. Царський уряд у заснуванні гімназії вбачав перш за все посилення російського впливу, утвердження в краї «русского государственного начала». Кінцевою метою такої політики повинно було бути зросійщення подолян, злиття їх з панівною нацією – російською. Цій же меті підпоряд­ковувалося видання з 1838 року газети «Подольские губернские ведомости».

Центром українства у краї стала Подільська духовна семінарія, яка була відкрита у 1797 році у Шаргороді, а у 1806 році переведена у Кам'янець-Подільський. Саме з її стін у 30 – 50-ті роки XIX ст. вийшли Каленик Шейковський, автор етнографічних студій, Анатолій Свидницький, роман якого «Люборацькі» Іван Франко назвав «однією з найкращих оздоб української літератури». Тут навчався Степан Руданський, а Кам'янецький період його творчості є найбільш плідним.

У 20-30-ті роки на Поділлі виникли літературні, музичні й драматичні гуртки польського демократичного спрямуван­ня, їх учасники захоплювалися фольклором, старовиною, шанобливо ставилися до українського слова, пісні. Серед них чільне місце посідає Антон Коцепінський. Саме він у селі Цвіклівці на Кам'янеччині записав пісні, які сьогодні с досить відомими: «Ой ти, дівчино зарученая», «Горе ж мені, горе», «Україно, моя мила» та інші. Учнем А. Коціпінського був Владислав Заремба, уродженець Дунаївців, майбутній видатний композитор. Вавжинець Марчинський опублікував першу краєзнавчу працю. У Кам'янці жив і творив композитор Діонісій Бонковський, автор багатьох пісень, серед них – «Нащо мені карі очі», «Гандзя».

На початок XIX ст. припадає період бурхливого будівництва палацово-паркових ансамблів на території Хмельниччини, зокрема у селах Гаморня біля Полонного, Славуті, Старій Синяві, Маліївцях, Михайлівці на Дунаєвеччині, Панівцях, Рихті на Кам'янеччині, Самчиках на Старокостянтинівщині. Красою палацо-паркового ансамблю в Михайлівці милувався Генрік Сенкевич. Відві­давши у 1847 році Чорний Острів, композитор Ференц Ліст висловив свої теплі згадки про мальовничість цього парку.

ІV.Закріплення нових знань і вмінь учнів

Цей етап уроку можна присвятити обміну враженнями від почуто­го на уроці. Учні по черзі діляться своїми враженнями, починаючи свою розповідь словами: «мене вразило...»; «я вперше дізнався...» тощо.

V. Підсумок уроку

Під час уроку учні ознайомилися з історією рідного краю в другій половині XVIII – першій половині XIX ст.  у складі Російської імперії. Вивчили: приєднання краю до Російської імперії та його розвиток у складі Царської Росії; «Миньковецьку державу»; діяльність декабристів; боротьбу Устима Кармелюка; значення польського повстання а згодом і посилення політики русифікації; зв'язок Т. Г. Шевченка з нашим краєм та культура краю.

VІ. Домашнє завдання

Напишіть стислий історичний нарис про свій населений пункт у другій половині XVIII – першій половині XIX ст.