Повсякденне, госпо¬дарське та духовне життя різних верств місцевого населен¬ня нашого краю в XIX ст.

Урок 

Тема: Повсякденне, госпо­дарське та духовне життя різних верств місцевого населен­ня нашого краю в XIX ст.

Мета: ознайомити учнів з історією рідного краю в першій половині XIX ст. показавши її в контексті долі українських земель у складі Російської імперії; формувати вмін­ня і навички, здобувати історичні знання з наукової літера­тури, шкільних, краєзнавчих музеїв, музеїв райцентрів та обласних центрів; виховувати любов до історії рідного краю, шанобливе ставлення до пам'яток архітектури.

Обладнання: експонати шкільного краєзнавчого музею, виставка ху­дожньої та наукової літератури з історії рідного краю.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Структура уроку

1.   Організаційний етап
2.   Актуалізація опорних знань і вмінь учнів
3.   Вивчення нового матеріалу

4.   Закріплення нових знань і вмінь учнів
5.   Підсумок уроку
6.   Домашнє завдання

Хід уроку

І. Організаційний етап

        ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Після того як Російська імперія ліквідувала автономію Гетьманщини, колишня козацька старшина булл зрівняна у правах з російським дворянством. Це відкрило чудові можливості для блискавичної кар’єри нащадків козацької верхівки. Тому представники колишньої україн­ської еліти ставали найвідданішими шукачами царської ласки, всіляко намагаючись забути своє «малоросійське походження». Багато хто з українських аристократів прагнули пристосуватися до існуючих полі­тичних і життєвих реалій. На перше місце для них вийшли кар'єра та чини, а не служіння інтересам влас­ного народу.

Українська буржуазія формувалася з дворянства, що капіталізувалося, купців, власників ремісничих майстерень та, як виняток, – селян. Поряд із притаманними буржуазії рисами: упевненістю у власних силах, глибо­кою пошаною до праці, розсудливістю, педантизмом у житті й господар­стві, – невелика частина української буржуазії була ще й поборниками національної культури та традицій. Для підприємця, котрий щодня пере­бував на вістрі боротьби за виживання у капіталістичному середовищі, дім і сім'я стають особливо цінними, оскільки тут і тільки тут забувалися або відкидалися проблеми й протиріччя суворих буднів.

З початком XIX ст. побут української еліти радикально змінився, що відповідало новим вимогам життя, смакам і моді, поширеним у Європі. Українське дворянство, сприймаючи європейські стандарти життя, на жаль, нехтувало рідним, українським. Онуки козацької старшини, пол­ковників і сотників виламували самоцвіти з безцінної зброї, щоб прикраси­ти застібку модних французьких черевиків, по-варварському переплавлю-вали старовинний срібний посуд. Незліченні багатства, скарби української старшини, старовинні місцеві та чужоземні вироби викидали з інтер'єрів помешкань, замінювали на нове, модне. Буржуазія та заможне міщанство також наслідували нові модні тенденції, будували багатокімнатні будинки (за європейською модою вони мали парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кухні), окрасою внутрішнього оздоблення були дзеркала, годинники, картини тощо. Все це мало свідчити про фінансову спроможність та успіх господаря. Аристократичні кола, наслідуючи європейські модні тенденції, створювали за певним архітектурним задумом великі поміщицькі маєтки, де були б садово-паркові зони, фонтани, підземні річки тощо.

Одяг заможних українців був пошитий за європейською модою. Дехто з української економічної та культурної еліти під впливом ідей романтизму відчував потяг до народних традицій в одязі.

Раціон заможних верств був досить різноманітний, харчування, як правило, триразове. Проте, як підказувала народна мудрість, багатий їв, коли хотів, а бідний – коли міг. У XIX ст. серед звичних для української еліти напоїв з'являються чай та кава, вишукане вино.

Отже, нові соціально-економічні процеси XIX ст. змінили стиль життя української аристократії.

Перехід під імперську владу спричинив зміни у вигляді українських міст. Унаслідок того, що міста нашого краю стали імперськими ад­міністративними центрами, кожне з них мало центральну площу, на якій споруджували адміністративні установи. Адміністративні будівлі зазвичай помітно вирізнялися характерною архітектурою на тлі загаль­ної забудови українських провінційних міст та уособлювали імперську владу. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Ці вулиці, як правило, заселяли заможні міщани, підприємці, велике чиновництво. На околицях та довкола промислових підприємств оселялися робітники. Виникають так звані робітничі квартали. В таких кварталах знаходилися нічліжки, дешеві крамниці, погрібки, копійчані готелі, пристановища для азартних ігор, які в народі називали «злачними місцями». Це було справжнє «міське дно».

Значну частину міського населення в XIX ст. становили робітники. Основним джерелом формування прошарку найманих робітників було селянство, й не лише вихідці з українських губерній. Селянин, який пере­їжджав на роботу до міста, не завжди міг адаптуватися до нових умов, що нерідко призводило до занепаду моралі, пияцтва.

Невеликі розміри заробітної плати робітників (наприкінці XIX ст. середньомісячна зарплата не перевищувала 14 крб.) прирікали їх на голодне та злиденне існування: дві третини заробітку витрачали на оплату житла та освітлення, решту - на продукти харчування. Основу раціону робітни­чих родин становили страви з овочів, куплених на місцевому ринку. Одяг здебільшого був простий та дешевий, на початку XIX ст. він зберігав риси селянського, однак згодом ці риси зникають. З'являється робочий одяг, фасон якого залежав від типу виробництва.

Робітнича сім'я протягом XIX ст. зазнала певної еволюції. Ранньою формою робітничої сім'ї була мала сім'я, що складалася здебільшого з трьох поколінь – батьків, одружених сина або дочки та внуків, рідше з двох – батьків та неодружених дітей. У таких сім'ях налічувалося по п'ять – шість дітей. На кінець XIX ст. складається новий тип сім'ї – сім'я кадрово­го пролетаря (соціальний тип робітника, який був з ранніх років пов'язаний з промисловістю й мав тривалий стаж праці на виробництві). На відміну від селянської і навіть ранньої форми робітничої родини, вона не мала жодних засобів виробництва і єдиним джерелом її існування була робота на підприємстві.

У робітничій родині кожен мусив працювати, аби забезпечити міні­мальні життєві потреби. Жінки, а часто й діти-підлітки змушені були йти працювати на фабрики та заводи або шукати поденних заробітків. Проте за однакову з чоловіком працю жінка або підліток одержували значно меншу заробітну плату.

Шлюб у робітничому середовищі менше залежав від матеріальних роз­рахунків і будувався на взаємних почуттях молодих. Шлюбний вік у ро­бітників був значно вищим, ніж у селян. Робітниче весілля, на відміну від селянського, проходило у вузькому колі й не мало широкого громадського та обрядового характеру. Часто виникали шлюби між молодими людьми різних національностей та віросповідань.

Селянство протягом XIX ст. становило близько 85 – 90 % населення. У нашому краї відсоток сільського населення мало змінювався змінювався. Головною матеріальною цінністю для селянина XIX ст., особливо після реформи, була земля. Навколо землі та врожаю оберталось повсякденне життя селянина. Залежність від природних обставин (посухи, неврожаї, хвороби) обумовлювала живучість у всіх сферах повсякденного життя архаїчних магічних обрядів, прикмет та повір'їв. Селяни вірили в існування цілої когорти демонічних істот, дієвість заклинань відьом та ворожок. Узагалі в селянському сві­тогляді були перемішані християнські та на­родні вірування, елементи християнської та на­родної обрядовості. Селянство, на відміну від решти соціальних верств, зберігало любов до минулого, шанувало пам'ятки народної культу­ри, усної народної творчості та мистецтва. На­родні пісні, перекази, приказки, оповідання мали не тільки естетичну привабливість, а й містили приховану істину, зберігали історич­ну пам'ять народу, передавали його філософ­ські уявлення.

Основною духовною цінністю для селянина була сім'я. У селянській родині існував розпо­діл праці за статтю і віком, регламентувалися обов’язки кожного з її членів. Главою сім’ї і розпорядником усіх господарських робіт був батько. Іноді ще за життя батька це право переходило до старшого сина. Виходячи з економічних міркувань, батьки намагалися рано видати заміж дочку або одружити сина (для дівчини шлюбний вік починався з 16, для хлопця – з 18 років). У шлюб вступали здебільшого рівні за матеріальним становищем сторони. За звичаєвим правом, згода тих, хто брав шлюб, була не обов'язковою, але фактично з нею рахувалися. Згода ж батьків була обов'язковою. Шлюб завжди супро­воджувався весіллям з його різноманітною і багатою обрядовістю.

Найбільше захоплення у сторонніх спостерігачів викликав зовнішньо-естетичний бік селянського буття. Особливості природних, соціально-економічних та історичних умов сприяли розвиткові своєрідних форм по­селень і типів житла.

Проте підпорядкування імперській владі вплинуло й на традиційний вигляд українського села. Імперське прагнення впорядкувати все за єди­ним шаблоном породило лавину розпоряджень щодо впорядкування зовнішнього вигляду сіл. Місцевій владі доручалося про­стежити, щоб у центрі кожного села було створено майдан, від якого розходилися б вулиці до околиць. На майдані селянам оголошувалися найважливіші рішення імперської адміністрації, влаштовувалися покарання винних тощо.

Традиційними заняттями в селі були рільництво, скотарство, бджіль­ництво, рибальство і мисливство. Найпоширенішою системою обробітку ґрунтів у XIX ст. залишалося трипілля. Для обробітку землі до 80-х років XIX ст. використовували традиційний український важкий плуг. Посівні роботи виконувались, як і раніше, вручну. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Жали серпами й косили. Промислова революція дала зем­леробам сільськогосподарські машини, але більшість селян і надалі вико­ристовували давні знаряддя праці.

Городництво було переважно жіночою справою. Город української гос­подині не можна було уявити без соняшників (попервах їх використовува­ли лише як декоративну рослину) і кукурудзи, завезених в Україну з Аме­рики.

Українські селяни здавна вміли при­щеплювати дерева і вивели чимало сор­тів з високими смаковими якостями. В Подільській губернії, за свідчен­нями сучасників, у XIX ст. існувало близько сотні сортів яблук, з-поміж яких були й такі, де кожен плід важив близько 600 г.

У більшості господарств, якщо дозволяли  кошти,   тримали  коней, корів, овець, свиней, різноманітну птицю. Особливо цінували волів, які в першій половині XIX ст. були основною тягловою силою.

Значну роль у господарстві українців віді­гравало бджільництво. Мед не тільки спожи­вали, а й виготовляли з нього чудові напої.

Мисливство у XIX ст. відігравало незначну роль у промислах селян, оскільки вони не мали права полювати. А от для поміщиків це заняття стало справжньою розвагою.

Міщани й селяни охоче купували смачну й дешеву рибу, запасали її на пости, коли вона ставала головною їжею. У численних українських річках та озерах було чимало раків, різних порід риби. Для селян рибаль­ство ставало засобом урізноманітнення їхньо­го раціону. Водночас риболовля для більшості населення стала однією з форм проведення дозвілля.

Як і раніше, селянство залишалось малоосвіченим, проте мало великий запас практичних знань та навичок. Низь­ким залишався й рівень медичного забезпечення, у першій половині XIX ст. воно взагалі було відсутнє.

Селянський одяг відзначався консервативністю. Святкові, з дорогих тканин, вишиті шовком спідниці переходили від матері до дочки, склада­лись у весільну скриню.

Основу харчування селянина становили продукти, отримані з власного господарства: овочі, зернові, з яких варили каші та пекли хліб, у свята – м'ясо.

Головною спільною трапезою селянина був обід: борщ, за­товчений салом, у свято - на м'ясі, у пісний день – засмажений олією, та каші зі смальцем, молоком та олією. Ранній сніданок складався з кулешу або локшини з салом, капусти, гречаних оладків. На вечерю часто варили галушки та юшку. М'ясні страви готували переважно одразу після того, як кололи кабана, сало на літо солили. Молочні страви споживали частіше. Варені та смажені яйця теж з'являлися тільки на святковому столі.

З напоїв домашнього виробництва найпоширенішими були узвари зі свіжих та сушених фруктів, хлібний, грушевий, буряковий, яблучний, березовий квас. Хмільний мед і пиво залишалися на початку XIX ст. на святковому столі, проте наприкінці століття їх готували вже рідко. Пи­яцтво не було поширеним в українському селі. Наприклад, на весілля, яке грали кілька днів, бралося два-три літри горілки, бо за столом зав­жди пили кругом з однієї чарки, тобто виходило по три – чотири чарки за вечір на кожного.

Отже, по­всякденне життя селянина у XIX ст. регулювалось спільною системою принципів та традицій.

ІV.Закріплення нових знань і вмінь учнів

Цей етап уроку можна присвятити обміну враженнями від почуто­го на уроці. Учні по черзі діляться своїми враженнями, починаючи свою розповідь словами: «мене вразило...»; «я вперше дізнався...» тощо.

V. Підсумок уроку

Під час уроку учні ознайомилися з господарським та духовним життям: вірування, звичаями, традиціями, побутом. Про повсякденне життя різних верств місцевого населення

VІ. Домашнє завдання

Напишіть стислий історичний нарис про повсякденне, госпо­дарське та духовне життя різних верств місцевого населен­ня нашого краю в XIX ст.