Українська нація – виклики століть

УРОК 

Тема. Українська нація – виклики століть

Мета: з'ясувати зміст понять «нація», «народність», «етнос», «ментальність», «історична пам'ять»; дослідити риси ментальнісних установок, що відрізняли українців від сусідніх національних спільнот, визначити значення історичної пам'яті у формуванні національної свідомості; розвивати вміння й навички працювати в малих групах, використо­вувати інформацію, отриману з різних історичних джерел ; виховувати почуття поваги та толерантності до сусідніх народів.

Основні терміни і поняття: етнос, народність, нація, менталітет, мен­тальність, історична пам'ять.

Обладнання: підручник, карта, роздавальний матеріал, картки із за­вданнями, схеми.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Структура уроку

1.     Організаційний етап
2.     Актуалізація опорних знань і вмінь учнів
3. Вивчення нового матеріалу

1. Чим поняття «українська нація» відрізняється від понять «ук­раїнська народність» або «український етнос»? Які характе­ристики їх визначають?
2. Староукраїнство та українство Нового часу.
3. Риси ментальнісних установок, що відрізняли українців від сусідніх національних спільнот.
4. Історична пам'ять – найсуттєвіший чинник формування на­ціональної свідомості.

4. Закріплення нових знань і вмінь учнів
5.     Підсумок уроку
6. Домашнє завдання

Хід уроку

І. Організаційний етап

        ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів

Бесіда на повторення.

• Назвіть перший писемний твір та його автора, у якому знайшли відображення події національної історії.

• У якій писемній пам'ятці та в якому році вперше зустрічається назва «Україна»?

        ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Чим поняття «українська нація» відрізняється від понять «ук­раїнська народність» або «український етнос»? Які характе­ристики їх визначають?

Терміном «українське національне від­родження» в історичній літературі позначають події і явища кінця XVIII – початку XX ст. Упродовж цього періоду відбувається поши­рення національної самосвідомості, розвиток визвольного руху, розквіт культурного життя українців. Національне відродження роз­глядається як два напрями – ідентичні за змістом, одночасні за хронологічними межами, але розмежовані територіально. Один харак­терний для українських земель, які перебували під владою Російської імперії, другий - для тих, що входили до складу Австрійської (Австро-Угорської) імперії. Головним наслід­ком названих подій в українських землях, що становлять територію сучасної української держави, стало формування української нації.

Етнос  – вид історичної спільноти людей, до якого входять племена, на­родності й нації, що мають спільні риси, стабільні особливості культури та психологічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінності від інших.

Народність – історична спільнота людей, що ґрунтується на спільності походження, мови, території, культури.

Нація – 1) стійка спільнота людей, що приходить на зміну народності та утверджується на державницьких засадах; 2) стійка історична спільнота людей, що характеризується специфічними етнічними рисами, зу­мовленими особливостями економічного й культурного розвитку, спільністю території, мови, побуту, звичаїв, а також відображенням цих факторів у су­спільній свідомості та суспільній психології.

Робота з роздавальним матеріалом.

Опрацюйте уривок зі вступу до книги Я. Грицака «Нарис історії України: формування модерної української нації XIX – XX ст.».

Сучасні західні дослідники націотворчих процесів уже давно зійшлися на тому, що немає і в принципі не може існувати задовіль­ного визначення нації. Спроби виділити якісь її визначальні, об'єктивні (незалежні від людської волі й свідомості) ознаки, як-от: спільна територія, мова, спільні звичаї тощо – неминуче зазнавали невдачі. Можна знайти багато прикладів націй, які не підпадають під ці критерії. Серби й хорвати, англійці й американці, німці й австрій­ці, більшість народів Центральної й Південної Америки, арабського світу розмовляють однаковими мовами, проте становлять різні нації. З іншого боку, члени англійської нації говорять англійською або уельською мовами, ірландської – англійською або гельською, швейцарської - німецькою, французькою, італійською або романською мовами тощо. Аж до 1948 р., до утворення держави Ізраїль, євреї не мали спільної території проживання. Історія знає приклади, коли той самий народ (етнос) з тими самими етнічними ознаками ввійшов до складу різних націй (наприклад, германський етнос увійшов до скла­ду німецької, австрійської та швейцарської націй).

Не існує і не може існувати будь-якого набору відчутних характе­ристик, що є суттєвими для існування нації. Єдиним таким «відчут­ним» фактом, за словами з відомої сорбоннської (1882) лекції фран­цузького історика Ернеста Реннана «Що таке нація?», є «згода і бажання жити спільним життям». Визначальним для нації є не на­бір певних ознак, а суб'єктивне відчуття членів нації своєї приналеж­ності до однієї спільноти. Тому, завершував він, «національне існу­вання є щоденним плебісцитом, так само як існування окремої особи є постійним підтвердженням життя». Суттю нації є відчуття самоус­відомлення. Вона може втратити або змінити свої зовнішні ознаки, не втрачаючи при цьому відчуття життєвої унікальності того, що робить її нацією.

Але людському розуму важко примиритися з визначеннями, у яких бракує фізично відчутних критеріїв. Традиційно утвердилося два ро­зуміння нації. Західноєвропейська модель нації базується на критеріях спільної території, правничо-політичної рівності всіх членів націо­нальної спільноти, спільної громадської культури й ідеології. Нато­мість у Східній Європі (на схід від Рейну) та Азії виробилася інша кон­цепція, яка більше відповідала умовам місцевих суспільств, аніж західна модель. Ця східна модель є етнічною, а її найхарактернішою ознакою є наголос на спільності крові (народження) та народній куль­турі. Роль ядра, яку у західній моделі займає рівність політичних прав, у східній відводиться мові та народним звичаям.

Тому якщо західні суспільствознавці і гуманітарії грішать тим, що ототожнюють національне почуття з лояльністю до держави, то їхні східноєвропейські колеги підмінюють національний принцип етніч­ним. Природно, що більшість українських істориків належить до другої групи. За ними затвердилася репутація найбільш стійких при­хильників старого розуміння нації, згідно з яким національна прина­лежність є вродженою, незмінною і тотожною з лінгвістично-етно­графічними ознаками.

Перевагу етнічній концепції в українській дорадянській історіогра­фії можна пояснити принаймні декількома чинниками. Перш за все вона пов'язана з інтелектуальними джерелами української новітньої ідеології, що коріняться у добі романтизму. Вона формувалася під сильним впливом творів німецьких романтиків, у яких наголошува­лась роль мови та народної культури як на виразі духовного єства кожної нації. По-друге, наголошення етнічних, передусім мовних, критеріїв виводилося з політичних обставин формування української нації. Оскільки російський уряд послідовно забороняв вживання і розвиток української мови як мови «високої» культури, мовне пи­тання виступало на перший план. Українські діячі стверджували, що питання збереження мови є питанням життя і смерті української на­ції, і вони були цілком щирі у цьому переконанні ( з цього правила були певні винятки, але про це пізніше). До цього варто додати ще й соціологічну детермінованість наголошування на етнічних кри­теріях: оскільки потомки козацької старшини, колишньої національ­ної еліти, швидко русифікувалися, то єдиним способом національно­го самоокреслення було ототожнити себе з народом, його мовою і культурою.

Запитання.

1) Як ви розумієте думку французького історика Е. Реннана, що нація – це «згода і бажання жити спільним життям»?

2) У чому полягає суть західноєвропейської і східноєвропейської моделей нації? Яке з визначень «нації» ви вважаєте більш ар­гументованим? Вашу думку обгрунтуйте.

2. Староукраїнство та українство Нового часу.

Витоки українського національного відродження історики виводять від кінця козацької державності (80-ті роки XVIII ст.). Наприкінці XVIII ст. Імперська геральдична канцелярія, визначаючи правомірність претензій української шляхти на дворянські звання, поставила під сумнів право козацьких чинів прирівнюватися до російських дворянських рангів. Таке рішення викликало відповідну реакцію в українських землях. Представ­ники чернігівської і полтавської шляхти звернулися у Петербург із пети­ціями протесту, підкріплюючи свої претензії історичними документами. Як докази залучалися грамоти польських королів, які ще від XVI ст. урівнювали українську і польську шляхту, договори гетьманів України з Мо­сквою тощо.

Вивчаючи й збираючи літописи, хроніки, грамоти, акти, відновлюючи геральдичні «дерева», претенденти на дворянство мимохіть поринали в часи розквіту національної державності.

Представники староукраїнського панства скла­дали меморіали, записки, в яких, посилаючись на історичні джерела, доводили права української старшини на зрівняння у становищі з російським дворянством. При цьому сприймали цю справу як патріотичну місію. «Як приємно, – писав у листі до В. Полетики А. Чепа, – працювати для слави й добра батьківщини! Наші власні почуття, свідо­мість, що ми небайдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою».

Таким чином, рух, в основі якого лежали кор­поративні інтереси, набув значно ширшого змісту. У ньому відбивалися дві основні концепції: нації і батьківщини. Захищаючи шляхту, «патріоти» за­хищали також права нації та своєї батьківщини -Гетьманщини. «Хоча Гетьманщина вже не існувала, цінності, які вона уособлювала, залишалися міц­ними», – підсумовує дослідник З. Когут.

З усіх земель українського етносу територія колишньої Гетьманщини та Слобожанщина мали відносно кращі передумови для формування на­ціонального руху. На цих землях ще жива була пам'ять про політичні права й державний устрій, які донедавна існували там. Рух за національне відродження став важливою складовою суспільно-політичного життя українських земель XIX ст.

Українське суспільство по-різному ставилося до політики російського уряду. Змушена під тиском обставин уважно оцінити історичне минуле українських земель та їх перспективи у складі імперії, шляхта виробила власну позицію. Тому наприкінці XVIII ст. виникають два підходи укра­їнської еліти до запроваджених російським самодержавством поряд­ків: «асиміляторський» (малороси) та «традиціоналістський» (автоно­місти).

Прихильники першого дотримувалися думки, що автономні ідеї вже не відповідають вимогам часу й сприймали імперію як власну батьківщину. До цього табору належали, насамперед, представники козацької аристо­кратії та родової знаті: О. Безбородько, П. Завадовський, граф І. Гудович, Д. Трощанський, Г. Милорадович та інші.

Вони вважали, що саме приналежність до Російської імперії дозволила українським землям врятуватися від загрози з боку Речі Посполитої, Кримського ханства та Османської імперії.

Як наслідок, в українських землях утворився своєрідний мовний бар'єр, що відокремлював верхні верстви суспільства від нижчих. Українське панство навіть у домашньому побуті все більше переходило на вживання російської мови, а українську почало називати мовою «мужичою», бо нею розмовляли селяни. Заможний український землевласник В. Кочубей хи­зувався: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший».

Табір «традиціоналістів» не відзначався однорідністю. Основна група «традиціоналістів» обмежувалася лише відстоюванням залишків тради­цій Гетьманщини, зокрема збереження української системи судочинства та реставрації козацького війська. Найбільш послідовно проти імперської політики виступала група, що прагнула повернути гетьманські порядки за допомогою іноземних держав. 24 квітня 1791 р. у Берліні відбулася зустріч В. Капніста з головою кабінету міністрів Пруссії Герцбергом.

Додаткова інформація

Капніст Василь (1758 – 1823)

Просвітник, письменник, громадський діяч. Наро­дився на Полтавщині в дворянській родині, що мала козацькі корені. Обіймав посади предводи­теля дворянства Київської губернії, генерального судді, директора народних училищ. В «Оді на раб­ство» різко виступив проти закріпачення селян України (1783). 1787 р. разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні («Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих казаков»), який, незважаючи на підтримку П. Рум'янцева-Задунайського і Г. Потьомкіна, був відкинутий царським урядом. Після війни 1812 р. В. Капніст виступив з проектом ліквідації станової нерів­ності. Переклав «Слово о полку Ігоревім» російською мовою і зробив цікавий коментар, у якому підкреслив українське походження та українські особливості цього твору.

Однак прусський монарх відмовив українцям. Попри невдачі дипломатич­ної місії В. Капніста, сам цей факт засвідчував у таборі «традиціоналістів» наявність досить радикальних сил, здатних використовувати міжнародні важелі для досягнення своєї мети.

Політичні настрої обох напрямів не мали ідеологічного забарвлення. Найповніше розкриваються вони в листуванні та полемічних трактатах, які були популярні серед шляхти.

«Асимілятори і «традиціоналісти» мали спільну рису: з долею України вони ототожнювали не український народ, а лише елітну соціальну групу. Це відповідало старій формулі нації, що панувала на Європейському кон­тиненті до кінця XVIII ст.

Водночас великий вплив на діячів українського руху національного відродження мав романтизм. Романтичні погляди на народну творчість відкривали нові перспективи для національного розвитку. Видатний теоретик романтизму німецький філософ Й. Гердер підкреслював: «Україна стане новою Грецією – у цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя».

Отже, на початку XIX ст. в українській суспільній еліті виокремлюються кілька течій: «традиціоналісти», які мріяли про реставрацію української державності часів Гетьманщини; «асимілятори», які працювали на благо Російської імперії, її величі і водночас мали патріотичні почуття до «Малоросії», її культури; романтики, котрі захоплюва­лися культурою, мовою, побутом, світо­сприйманням, мораллю народу.

«Традиціоналісти» і «асимілятори» – це колишня козацька старшина, що пере­творилася на українське дворянство. Пер­ша плеяда української інтелігенції (поча­ток XIX ст.) також вийшла з нього. Укра­їнське дворянство упродовж 20 – 30-х років XIX ст. здебільшого було зрусифіковане, і тому основний тягар українського відро­дження несла на собі українська інтелі­генція Наддніпрянської України. Інтелі­генція, що утворила течію романтиків, формувалася переважно з вихідців із свя­щеників, купців, козаків, міщан. Упро­довж 30 – 40-х років XIX ст. у Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві склалася освічена еліта, яка відіграла визначну роль у справі національно-культурного відродження. Ця еліта, відносно нечисленна, змогла певною мірою стати виразницею загальнонародних прагнень у розв'язанні найактуальніших проблем нації, позбавленої державності.

Специфіка національного відродження в західноукраїнських землях по­лягала в тому, що основним носієм української національної ідеї було духо­венство. 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація «Товариство священиків», навколо якої гуртувалося патріотично налаштоване греко-католицьке духовенство. Члени цього товариства ставили за мету писати й поширювати серед селян релігійні тексти українською мовою. Воно видало кілька молитовників, букварів. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. 1829 р.  І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою «Розвідка про руську мову», у якому обстоював ідею самобутності української мови, вка­зував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував Ті рівно­правне місце серед інших слов'янських мов.

Одним із найвагоміших викликів національного руху першої половини XIX ст. стало формулювання питання української державності.

Таким чином, одним із головних суспільних викликів першої половини XIX ст. був початок процесу національно-культурного відродження в українських землях. Українське національне відродження – це процес пробудження і формування самосвідомості народу, що втілюється у розвит­ку його культури, реконструкції історичного минулого, легалізації рідної мови. Наслідком відродження стає виникнення й розвиток руху за віднов­лення власної національної держави.

3. Риси ментальнісних установок, що відрізняли українців від сусід­ніх національних спільнот.

Ментальність  –1) інтегральна етнопсихологічна ознака індивіда, наро­ду, нації; специфічне відображення дійсності, зумовлене життєдіяльністю нації (етносу) в конкретному географічному, історичному, культурному про­сторі. 2) Стійкі структури глибинного рівня колективної та індиві­дуальної свідомості й підсвідомості, що визначають орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія.

Менталітет – сутнісна форма вияву ментальності. Це сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стерео­типи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних груп та індивідів; включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих або підсвідо­мих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення.

Розповідь учителя.

На формування ментальності народу впливають географічне сере­довище, політичні інститути та соціальна структура суспільства, по­бут, культура, традиції, народна психологія.

Менталітет українського етносу формувався історично на конс­труктивних духовно-творчих джерелах, на силі гуманізму, жит­тєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів у ме­жах своєї території.

Геополітичне становище українських земель, їх розташування між Сходом і Заходом зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерно­го для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності.

Українська ментальність формувалася й розвивалася у взаємодії з ментальностями народів Росії, Литви, Польщі та інших етносів.

Робота в групах.

Учні під керівництвом учителя об'єднуються в шість груп. Одна група опрацьовує відповідний матеріал підручника, інші працюють із роздавальним матеріалом. Дослідники української ментальності визначають риси, притаманні ментальності українського народу. На завершальному етапі представники дослідницьких груп оголошують результати своєї роботи.

Картка 1

Дослідники національної ментальності О. Борковський, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, М. Шлемкевич вважають, що для україн­ців пріоритетними є:

– ставлення до землі як до Батьківщини-матері;

– толерантність до інших культур, релігій;

– волелюбність;

– перевага емоційності над раціональністю.

Картка 2

П. Куліш: Українській національній ментальності притаманні такі чуттєві риси, як: емоційність, любов, честь, гідність, совість, взаємоповага, скромність, працелюбність, шанобливе ставлення до традицій – усі ці якості в народному їх розумінні.

Г. Квітка-Основ'яненко: Чуйність, поштивість, привітність, увіч­ливість – споконвічні риси української, селянської за своєю сутніс­тю, ментальності.

Ш. Л. Лесгор: Українці більш великодушні, більш одверті, більш увічливі, більш гостинні, мають більший торговельний хист, ніж росіяни. Вони – українці – являють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі.

Картка 3

Закономірно, що в XIX ст. знову визнають українців за самобут­ню націю й представники інших народів. Ось як у статті «Малорос­сы» писав про них російський дослідник Д. Анучин: Українці відріз­няються від інших гілок навіть східного слов'янства й фізично (вищі на 1 – 4 сантиметри), але не тільки фізично; «малороссы отличаются от великороссов многими чертами своего умственного и нравствен­ного склада». Під впливом оточуючої природи та всього плину іс­торії, «інакшого, ніж на півночі», наголошує Анучин, українці виробили таку рису, як нахил до гумористичного (отже, немов би збоку, об'єктивно-іронічного) ставлення до себе і світу. У той же час «серед інших особливостей української народності, сформованих на ґрунті економічних та побутових умов її життя, як правило, вказу­ють також на розвиток індивідуального начала за рахунок громад­ського (подрібненість родин, подвірна форма землеволодіння, слаб­кість общинного ладу), перевага інтелекту і почуття над практичною діяльністю та, внаслідок цього, творчість у сфері переважно інте­лектуальній та естетичній. Зазначені властивості психіки українця під впливом природних умов розвинули в ньому уяву (схильність до символів, до образів, порівнянь), чутливість, ліризм, музикальність (сповнені почуттів музикальні українські пісні), а в галузі релігій­ній надали йому байдужості до догматичних суперечок, до догма­тизму та загалом до формального боку релігії (розкол до українців зовсім не прищеплюється, а із сектантських учень розповсюджені хіба раціоналістичні)... Розвиток інтелекту і почуттів відбивається на активності характеру українця: йому важко зважитись, проте коли він зважиться, то є настійливим у досягненні своєї мети.

Картка 4

Роздвоєність національної ментальності посилили взаємодія і взає­мовплив двох головних історичних верств традиційно-побутової культури: землеробської та козацької. Найглибинніші верстви ук­раїнської ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців. Саме воно визначило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптований до однієї й тієї ж території, детермінований природними циклами і сільськогосподарським календарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в традиціях та мові, ця інформація зумов­лює такі характерні риси українського національного характеру, як відчуття гармонії, зважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розвинуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних пошуків правди. Землеробська культу­ра, залишки матріархату у родинних відносинах зумовили активну, пріоритетну роль жінки. У результаті цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних цінностей українців формувалися в рамках землеробської культури під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Європі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, волелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка почали фіксуватись і закріплюватися в українській ментальності з появою на історичній сцені козацтва. Отже, для української ментальності ха­рактерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого – на протиставленні двох голо­вних історичний шарів традиційно-побутової культури: землеробсь­кого і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чут­тєвого життя українців: від любові – до ненависті, від ейфорії – до розпачу, а також у певній непослідовності дій.

Картка 5

Суттєво деформувала український національний характер бага­товікова відсутність власної держави, що призвело не лише до гіпер­болізації зовнішніх чинників, покладання на них провини зачислен­ні свої біди, а й відбилося в національній ментальності як трагедія людини, яка є фактичним господарем землі, але через зовнішні сили не може бути вільним господарем. Із цього коріння проростають при­мирення до негативних явищ, терплячість, відсутність здорових ам­біцій, дистанціювання від особистої відповідальності.

4. Історична пам'ять – найсуттєвіший чинник формування націо­нальної свідомості.

Розповідь учителя. У своїй розповіді вчитель має зазначити:

– історична пам'ять є основою, найсуттєвішим чинником форму­вання національної свідомості;

– «історична пам'ять» – своєрідний духовний потенціал наро­ду». (Л. Дробіжева).

Рівні історичної пам’яті:

1) Загальноетнічний (національний);

2) Локальний (окремі етнічні групи);

3) Особистісний.

Форми історичної пам'яті

1) Колективна;

2) Групова;

3) Індивідуальна.

– в історичній пам’яті залишається з історичного потоку подій, фактів, явищ лише те, що викликало найбільше збурення суспільних пристрастей, те, що пов'язане з найбільшим емоційним напружен­ням, – великі досягнення та втрати, перемоги та поразки, докорінні зміни в усіх ділянках життя. У пам'яті лишається те, що викликає емоційний відгук, відповідний сьогоденню;

– історична пам'ять «фіксує епохальні події, що визначають за­гальний напрямок розвитку етносів, не утримуючи всіх історичних фактів» (В. Полянський).

Типи історичної пам'яті:

1) Беспосередня (коротка) – притаманна учасникам та свідкам історичних подій. Вона нестійка, неусталена, обмежена часом людського життя;

2) Наукова – наукова пам'ять вживлюється до наукової думки. Вона не тільки зберігає свій обсяг, але й має потужний зворотний вплив на масову свідомість;

3) Міфологічна - пам'ять, яка міститься у легендах і міфах;

4) Постійно відтворювальна - пам'ять широких верств населення, різноманітних спільнот та окремих осіб, яка формується під впливом наукової думки, освіти, засобів масової інформації, міфології, власного та суспільного досвіду, родинного виховання, громадської думки.

Запитання.

Який тип історичної пам'яті має найбільший вплив на формування національної свідомості? (Наукова, постійно відтворювана.)

Розповідь учителя.

– Наукове наповнення історичної самосвідомості твориться націо­нальною елітою. «Саме вона перетворює власну історичну самосвідо­мість (сформовану як результат наукового пізнання) на елемент на­ціональної свідомості й культури» (І. Кресіна).

– Від XIX ст. історична свідомість формується на базі наукових теорій, зокрема, історичного обґрунтування походження того чи ін­шого народу.

– Сутність поширення національної самосвідомості певного етно­су (нації) вирішальною мірою залежить від рівня освіченості мас, за­своєння ними наукових знань про історичне минуле, які в народному світогляді витісняють легендарні перекази (Ю. Бромлей).

– Існувало дві моделі української національної свідомості – над­дніпрянська і наддністрянська. М. Грушевський обґрунтував спіль­ність історичної традиції українського народу. «Важливою єдналь­ною ланкою між «двома Українами» в складі двох імперій була наукова і культурно-освітня діяльність Михайла Грушевського, яка утверджувала спільність історичного походження, культури та на­ціональних інтересів усього українства. Його багатотомна «Історія України-Русі», науково-популярні однотомники з історії України... безперечно, сприяли зростанню масової української національної сві­домості» (В. Сарбей). «Грушевський побудував таку концепцію української історії, на підставі якої стало можливо будувати спільну українську політичну стратегію і передбачати майбутнє цілої нації, усіх її частин» (Р. Шпорлюк).

Додаткова інформація

За аналогією з людським життям історію можна собі виобразити як біогра­фію нації. Подібно до індивідуального досвіду людини, що, закарбовуючись в її пам'яті, формує унікальність і неповторність індивіда, минуле нації ста­новить її досвід, а писана національна історія служить збереженню і транс­ляції національної пам'яті. Народ без написаної національної історії нагадує людину, що втратила пам'ять, а відтак, дезорієнтована й позбавлена свідо­мості своєї індивідуальності.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Запитання та завдання.

• Поясніть, чим поняття «українська нація» відрізняється від понять «українська народність» і «український етнос».
• Які фактори впливають на формування ментальності народу?
• Перелічіть риси ментальності українського народу.
• Що таке «історична пам'ять»?

V. Підсумок уроку

Для підведення підсумків уроку вчитель надає слово декільком уч­ням, які найактивніше проявили себе під час вивчення нової теми.

VІ. Домашнє завдання

Опрацюйте відповідний текст підручника.